Киев, ул. Крещатик 46-б
(044) 239-19-19, (097) 728-29-29
(063) 728-29-29, (095) 728-29-29
› Офисы в других городах
vkontakte facebook twitter
Studentland, Work and Travel, work travel, work & travel

Как и обещали рассказ победителя конкурса от TM StudentLand!

 

     В наш час когось здивувати тим, що ти був у Сполучених Штатах Америки вже важко, але я все ж таки спробую, спробую відкрити вам цю цікаву та колосальну країну. Відверто кажучи мені важко розпочати, бо те як я прожив це літо в двох словах і не описати. Було все – любов, гроші, секс (ну, прямо, як лозунг якогось рок гурту), нові знайомства, визначні місця та запаморочливі пригоди.

     Ну, що ж спробуємо зараз все це описати, якомога цікаво та красиво. Все почалося взагалі зимою, коли я від подруги дізнався про таку програму, як „W&T”. Ні, ну звичайно я знав про такі програми, про те, що студенти їздять до Америки, але відверто кажучи – мало в це вірив. За порадою тієї ж таки подруги, я став учасником цієї програми.

     Здавши сесію достроково, я швиденько упакував свою валізку та й махнув за океан. Летів довго – зате так прикольно! Це я вперше скористався послугами авіакомпаній, тому все там мені було цікаве та неймовірне.

     Прилетівши до Нью Йорку, постоявши трішечки в черзі до візового офіцера, я нарешті вийшов до Америки. Враження? Враження таке, наче ти опинився в якійсь чудернацькій країні мрій. Швидко забігши до якогось автобусу я поїхав на Манхеттен. Знаєте, коли ми виїхали з тунелю Лінкольна, я взагалі втратив властивість говорити, думати, лише дивився по сторонам з величезними очиськами (щось схоже малюють японці в своїх аніме). Це місто було крейзі – люди бігали, автомобілі ганяли по односторонніх вуличках, копи виписували штрафи за неправильну парковку, товстуни поїдали свої пончики, а ті що по-худіше – салатики. І все це супроводжувалося криками, вигуками, поліцейськими сиренами, а то й просто російськими матюками. Мене вразило те, що в Нью Йорку я зустрічав людей різної національності, кольору і всі вони розмовляли на своїй мові. В одному натовпу можна було почути японську, китайську, російську, одеську, арабську та ще багацько маловідомих мені мов.

     Але моє перебування в цьому „яблуці” було не довгим – скориставшись послугами авто компанії Грейхаунд – взяв квиток до Балтімору, штат Меріленд та й вирушив далі на свої пригоди.

     Перед тим як розповісти про моє „рідне” місто та про моїх нових друзів, хочу трішки тявкнути про саму роботу, в чому вона полягала та що саме від мене потребувалось. Отож, я влаштувався працювати лайфгардом (або ж просто – рятівником) до басейної компанії DRD. Ціль моєї роботи полягала в тому, щоб я цілий день наглядав за людьми, які прийшли охолодитися до басейнів цієї компанії. В перші дні свого перебування я пройшов тижневий тренінг рятівників – нас навчали як правильно рятувати, що потрібно було робити при екстрених ситуаціях, як правильно робити CPR (воно ж – штучне дихання). Тренінг був веселий, бо ми тренувалися на манекенах з яких просто неможливо було не сміятися. Тренінг проводився у одному з вищих навчальних закладах Балтімору, тому мені як студенту було дуже цікаво побачити та порівняти умови мого студентства та американського. Звісно ж американський університет був красивіший – що ж там казати, коли в них така величезна територія, вся насаджена рідкісними деревами, по всій території стоять красиві статуї та пам’ятники. Всередині теж було відчутно суцільні переваги – чисто та приємно пахне, свіжо та трошки прохолодно. Сподіваюсь, що колись і нашими університетами можна буде так пишатися.

     Отож, отримавши ліцензію рятівника я почав офіційно працювати на американську націю. І ось тепер вже можна розповісти про Глен Бьорні. Глен Бьорні – це дуло невеличке місто, яке розташувалося між Балтімором та Вашингтоном. Ніяких тобі висоток та заторів, а натомість – красиві будиночки з чистенькими газонами та ліхтариками на ньому. Населення міста переважно складалося з афроамериканців, але мене це аж ніяк не бентежило, навпаки було цікаво з ними поспілкуватися, дізнатися щось нове від них та поділитися своїми враженнями. Місто було красиве (хоч і невеличке). Єдиний мінус був – це проблема громадського транспорту. Всі американці мали власні автомобілі і тому вони ним просто не користувалися. Був там якийсь один маршрут автобусу, який об’їжджав всю територію цього міста та їхав до сусіднього – Аннаполісу (про нього пізніше). Але ми все ж таки знаходили вихід з цієї маленької неприємності.

     А тепер про моїх нових товаришів по роботі. Жили ми всі в двох апартаментах – в одному виключно студенти з України, а в іншому – інтернаціонал – Азербайджан, Нігерія, Болгарія, Казахстан. Всі ми дружили і частенько навідувалися один до одного в гості з чимось п’янким (пощастило, що з нами були люди яким вже було 21, бо ми тобі б не спробували Віскі, Бакарді, Маргариту, Саке, Текілу, Будвайзера, Корону та Міллера). За час перебування на території Сполучених Штатів Америки ми відсвяткували 6 днів народження (включно з моїм). Пам’ятаю раз на одному з таких Де.еРів після хороших тостів ми вибігли на вулицю, на газон та й почали грати в американський футбол. Смішно воно ото виглядало – студенти з різних країн грали в цю, нікому з них невідому, гру.

     Працювали ми 8 годин 6 днів на тиждень (понеділок був для нас вихідний). У кожного з нас був вже свій басейн, американський напарник та вже постійні клієнти з якими ми говорили на „ти”. Моїм напарником був Деріл – цікавий чорний хлопчина з яким ми швидко подружилися. Ми прикривали один одного, коли до нас заходили супервайзери та починали „грузити” нас за те, та за се. А згодом ми стали й взагалі добрими друзяками. І одного він мене навіть запросив до себе на хатню вечірку. Було багацько мені людей з якими я вже мав радість познайомитися. Все було справді, як у фільмах – велетенські бочки пива, голосна музика, сексапільні шоколадні дівчатка, серйозні дядьки з пушками, які покурювали косячки на ганку. Да...пощастило, що тієї ночі до нас не завітали копи, бо тікали б усі куди подалі.

     Після роботи, чи до роботи – ми часто бігали до одного молу, де купували собі всякі трендові речі. Звичайно вони були тут дешевші чим в Україні. Ось завдяки цьому тепер я ношу фірмові футболки Jordan, ECKO, Nike, 5ive jungle, Machiavelli. А коли не було грошей, чи просто – не хотілось їх тратити – прогулювалися красивими магазинчиками, віталися з привітливими покупцями. Пам’ятаю раз зайшов так до одного кондитерського магазинчика і поговоривши з продавцем дізнався, що він з Румунії, а дружина з Закарпаття. Він від радості ще й знижку мені зробив на свої кондитерські вироби.

     Робота роботою, а вихідні вихідними. Тож, майже кожного понеділка я катався до різноманітних красивих місцин. Отож, першу подорож я зробив до Аннаполісу – то й же штат і суттєво не так далеко (годинку на автобусі). Аннаполіс мені набагато більше сподобався за Глен Бьорні, бо Аннаполіс – це велетенське студ.містечко с красивою набережною та відомою воєнно-морською Академією. По всій території містечка я бачив маленькі кав’ярні та прилавки з фруктами та овочами. Було таке враження що вся ця суєта з фаст-фудами сюди ще не добралася, бо я так і не зустрів на своєму шляху жодного „Бургер Кінгу” чи то „Тако Белла”. Самий красивий період часу для повного насолодження – це при заході сонця, коли золотистий колір покриває яхточки, які припарковані біля пірсів, чайки мостяться теплій, зігрітій сонцем землі, туристи купками ходять і приголомшливо скрикують при погляді на щось красиве – чи то пам’ятник, чи то парк (їх в Аннаполісі багатенько – просто маленький тобі парк для відпочинку).

     Наступна моя подорож була до Вашингтону. Знайомий мого друга з Азербайджану, запропонував відвезти нас та показати столицю Сполучених Штатів Америки. Це було чарівно – пам’ятник Лінкольну, мавзолей Франкліну, Білий Дім, монумент Вашингтону, на який, до речі, я задерся і помилувався зачарованим краєвидом. Сказати, що ми провели багато часу в Вашингтон – було б відвертою брехнею. Це скоріше змахувало – заради „галочки”, щоб потім усім говорити: „О! Чувак, а я був у Вашингтоні!”. Ми хотіли побачити все, за такий короткий відрізок часу, тому й літали то туди, то сюди – швиденько пробігли очиськами по декларації і давай до пам’ятнику ветеранам В’єтнамської війни, звідти до Капітолію. Поверталися вже за темно – натомлені, але раді, як слони, що тепер часточка Американської столиці буде жити в наших серцях.

     Тааак, що ж було далі. Здається...о! Точно! Наступним місцем був Балтімор – інше місто штату Меріленд. До нього я добрався на „лайтрейлу” (щось схоже на нашу електричку). Якщо Аннаполіс був студ.містечком, то Балтімор – це сучасне місто з історичним минулим. Коли я вийшов з цієї електрички, то відразу відчув себе на 6-му небі (ну, до 7-ого воно поки ще не тянуло!). Все навколо було як в казці – красиві хмарочоси, вишукані автомобілі, привітні, красиві дівчата... Пам’ятаю, коли зголоднів, підійшов до візочка „Хот-Догів” та й замовив собі супер-мега-бупер хот дог. І мені знову пощастило – продавець виявився емігрантом зі Словенії і до України дуже добре ставиться, тому той хот дог дістався мені на шару. Трохи поблукавши по вулицях Балтімора я вийшов до знаменитої внутрішньої гавані на якій розкинулось багато кораблів минулого століття, які слугували тепер в ролі музеїв. Погравши в пляжний волейбол з місцевими дівчатами, притомився і вирішив віддихатись сидячи на невеличкій трибуні та слухаючи трубадура, який співав растаманські пісеньки. Сам не помітив, як час швидко сплинув, тому швиденько підкинув пару доларів трубадуру, та й побіг до свого „лайтрейла”, який доставив мене назад додомцю.

     Що цікаво, яке наступне місце було? Тут ви взагалі випадете – водоспад Ніагара! А? Круто, да? Взяли ми з хлопцями машину на прокат та й поїхали. Так, к дорога була далекою – виїжджали ми ще зночі. Прокинувшись під вже набридлу пісеньку Лил Вейна „Лоли Поп”, я помітив, що знаходжусь вже в інших умовах – природа стала ще більш зеленіша ті чистіша. Мені сказали, що др. Ніагари 25 хвилин їзди, тому я розслабився і почав розглядати все, що виднілося з моєї сторони автомобіля. „Красотєнь” – подумав. Природа була неймовірна, я такого ще ніколи не бачив. Коли ж ми приїхали, припаркувались, та й пішли купувати квитки на теплохід, який пропливає під найбільшим водоспадом світу. Зі сторони Канади теплоходи теж плавали, і відрізнялися вони від Американських лише тим, що пасажири на американських теплоходах були одягнені в сині дощовики, а канадські – у жовті. А без дощовиків там не можливо було знаходитися – промокаєте в секунду. Чесно кажучи – було не дуже то і цікаво. Нє, воно то звісно круто – типу, найбільший водоспад світу і все таке, але крім нього там більше нічого було робити. Тому буквально через 2-годинну екскурсію на теплоході, ми побродили по мосту, який сполучав США та Канаду, та й махнули назад.

     Ну яке ж життя в США, коли ти не відвідав „6 флегс”? Тому після невеличкого роздуму, та підрахування грошей я вирішив таки поїхати з Дерілом та його подругою в цей знаменитий парк атракціонів. Ну що вам можна сказати з приводу цих атракціонів? Таких крейзі та божевільних речей я ще не творив (ну, хіба що стрибок з 40-метрового мосту в Запоріжжі). Чого коштує тільки „Супермен” та „Бетмен” – коли ти не бачиш своїх ніг, летиш, кричиш, перевертаєшся, то падаєш стрімголов вниз, то повільненько підіймаєшся на неосяжну висоту, щоб знову таки впасти. Все було класно, от лише черги постійні, бо люди все прибували і пхалися у всі черги, бо так як і ми, хотіли побувати на всіх гірках. Зголодніли, то ж вирішили зайти в „Саб Вей” щось перехопити. Моя вам порада – не беріть нічого гострого, бо так мого товариша Деріла від гостренького потім вивернуло на одній скаженій гірці. Вам смішно? Подивився би я на вас, як би ви сиділи заді нього, бо ті кому все ж таки випала така честь, були не дуже то і в захваті. Були ми там до самісінького закриття – так сказати, відірвалися по повній.

     І ще одне місце без якого подорож до США була б марною – це океан! Тому ми знову взяли в оренду машинку (на цей раз міні-вен, бо нас на цей раз було більше) та й вирушили до Оушен Сіті, знову ж таки штат Меріленд. Це місто перепльовувало Балтімор з Аннаполісом разом узяті. Ну, перш за все, бо сам Оушен Сіті стояв прямісінько на океанському побережжі, а по друге тут було досить багато російських емігрантів і тому міто нагадувало нам трішки про рідні місця. Хоч і було трохи прохолодно, але я все ж таки скупнувся в Атлантичному Океані. Відчуття, наче ти якась маленька частинка, деталь велетенського природного механізму. От так от просто булькаєшся собі в водичці і кайфуєш, думаєш собі „так от ти який – океан”. Погода була трохи прохолодна та туманна, тому після купання відправились у місцевий бар та замовили собі по Глінтвейну – так сказати, зігрітись. Скупившись трішечки у сувенірних магазинах, зайшли до кінотеатру та й купили квитки на фільм „Грім у Тропіках” з Беном Стіллером та Джеком Блеком у головних ролях. Фільм виявився тупим, але я все одно радів, що подивився фільм в оригіналі – все було зрозуміло. І вже після сеансу попиваючи колу прогулювалися по набережній. Спокійно, свіже океанське повітря, хороша компанія – оце і є життя по-американськи!

     От так літо тривало і вже майже закінчилося. З одного боку радісно, бо вже якось трішки хотілося додому, до рідних, а з іншого – хотілося ще залишитися, так вже полюбилась мені ця країна.

     Але перед Гранд Фіналом хочу розповісти вам про останні два дня свого проживання в США. Прожив я їх на Манхеттені, на тому самому, що в Нью Йорку. Виявилося, що одногрупник моєї мами вже 10 років як живе в Гарлемі, аптауні Нью Йорка. Ну, звісно ж я скористався таким шансом, тому попрощавшись з усіма друзями, з босом – поїхав я до Нью Йорку, де мав прожити 2 дні, а потім полетіти назад до України. Опинився я на Манхеттені близько 10 вечора, тому перше відчуття було – страх. Я вперше опинився в велетенському місті, центрі світу сам на сам. Потрібно зазначити, що нічний Йорк зовсім відрізняється від Йорка вдень. А ще хочу добавити, що все що вам кажуть про Н.Й. метро – все то брехня. Ніхто нікого там не вбива та не бгалтує, всі спокійно собі чекають свого та їдуть додому після чергового трудового дня.

     За перший день на Манхеттені – я умудрився побачити Статую Свободи, Велетенського Бика на Волл Стріт, те що залишилося від „близнюків”, кумедні будиночки в районі Гринвіч Вілідж, початок знаменитої 5-ї авеню, Юніон Сквер (на якому показували супер шоу вуличні танцюристи), легендарну Таймс Сквер на якій вигравав на гітарі „голий ковбой” та прогулювалася конячка з полісвумен на верху. Ну і звісно ж місце загибелі Годили – Бруклінський Міст, по якому я прогулювався та насолоджувався життям.

     А на інший день мені вдалося потрапити на Емпаєр білдінг (місце загибелі Кінг Конга). З 86-ого поверху можна було розгледіти не то що Аптаунн чи Даунтаун, з такої висоти можна було спокійно побачити Нью Джерсі, чи детально вивчити Бруклін, краще за свої 5 пальців. Далі пройшовши через бібліотеку в якій знімали „Післязавтра” я опинився біля будівлі ООНу. Дізнавшись про те, що там проводилися екскурсії – я пройшов через охорону та й записався до групи туристів. Сама цікава частина нашої екскурсії була, коли ми увійшли в зал засідання ООН.Це було щось – я бачив своїми очима, де сиділи, говорили, приймали рішення лідери майже всіх країн. А далі вуличками я потрапив до Рокфеллер Центру де побачив це „золоте дитинча” – позолочену статую, яка розташована в самому центрі Рокфеллер Центру. Поблукавши та по-фотографувавши, вийшов на 5 авеню, до церкви Св. Патріка – сама знаменита католицька церква Нью Йорка. Вона вражала своїми розмірами, стилем та вишуканістю. Від органу, який займав майже всю верхню частину вхідної стіни, перехоплювало дух. І взагалі важко було повірити, що людина була спроможна створити таку красу. Далі я зайшов до церкви Св. Пітера. Скромно, але зі стилем (і з м’якими сидіннями!). по дорозі зустрівся фірмовий магазин „NBA” і тому не зайти туди я просто не міг. Скупивши невеличкі сувенірчики зайшов до Мр. Трампа в гості. Але так, як він був дуже зайнятий, то мене до нього не пустили, хоча з будівлі ніхто і не виганяв. Чудовий гірський водоспад був всередині Трап Тавер, я кий мене вразив до глибини душі. І ось нарешті я добрався до Центрального Парку. Того самого парку в якому бігав малий з „Один Дома”, та в якому знімали „Щоденники Бріджит Джонс”, „Міцний Горішок 3” та ще багато і багато хороших фільмів. Не повірете ,але я там умудрився заблукати, тому гуляв там аж до 10 вечора. І не вірте тим хто каже, що гуляти по Центральному Парку небезпечно. Крім скаженого борсука, який кинувся на мене з смітника, ніхто до мене більше не приставав. А навпаки. Я знайшов був галявину на якій розкинули великий переносний екран і показували документальний фільм про Боба Марлі. Зібралося багато людей і так, як це був вечір і майже Гарлем, то люди всі, які завітали тоді подивитися на Боба просто неба, були всі чорні і при погляді на таку „сніжинку” як я вони спочатку здивувалися. Але вони й не підозрювали того що я добре знаю всі пісні Боба Марлі і тому коли грала його музика я голосно наспівував його хіти. Відразу відношення з їхньої сторони потеплішало і до мене долучилося ще кільканадцять товаришів-растаманів, з якими ми тоді танцювали танці в честь бога Джа...

     От так моє літо і наблизилося до Дед Лайну, коли вже потрібно було вертатися додому. Не хотілося. Але потрібно було – університет, батьки, наші красиві українські дівчата – за всім цим я дуже скучив. Тому купивши 5 футболок „I live N.Y.”, сів у таксі та й поїхав до аеропорту імені Кеннеді.

     Сподіваюсь вас хоч трохи зацікавила моя розповідь, бо я намагався відтворити все що зі мною трапилося за ці три місяці в цій чудовій країні мрій. Обов’язково поїду туди ще раз (тільки не цього року – диплом і все таке, держ.іспити...). І ще одне, під самий кінець – не вірте всьому, що кажуть люди – Америка дійсно гарна країна, і я б з радістю прожив би там своє життя.

«Моє американське літо 2008» 

(c) Вербицький Костянтин

 

ГАЛЕРЕЯ
Work and Travel USA © согласно свидетельства № 32619

© 2001-2014 Studentland.ua
Использование любых материалов, размещённых на сайте, разрешается при условии ссылки на Studentland.ua. При копировании материалов для интернет-изданий – обязательна прямая открытая для поисковых систем гиперссылка. Ссылка должна быть размещена в независимости от полного либо частичного использования материалов.
vkontakte facebook twitter

закрыть